Бог любить тебе! Саме тебе. Знає твоє ім’я, Він не байдужий до тебе. Повір, що Бог дійсно приходить до тебе, знає тебе по імені, любить тебе таким, яким ти є сьогодні. Ми часто хочемо заробити на любов, змінитися, щоб заслужити собі любов Бога. Тим часом Бог не говорить: "якщо ти виправишся, якщо зміниш своє життя, то Я тебе полюблю", але любить тебе безкорисливо, безумовно, навіть якщо ти Його не любиш. «Я полюбив тебе відвічною любов'ю, тим і зберіг для тебе мою ласку.» - говорить Господь. (Єр 31, 3).

Часто людина питає про сенс свого життя. Це фундаментальне питання. Повірити в любов, це означає прийняти, що наше життя має сенс. Це знайти сенс в Богові, який надає нашому життю напрямок, покликання, яке є для нас найкращим. Йти цією дорогою, реалізуючи її, це прекрасний план для мого життя. Бог дійсно любить тебе сьогодні і має чудовий план на твоє життя.

Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару, а хто боїться, той недосконалий у любові. (1Йо 4, 18)

Гори зрушаться й горби похитнуться, моя ж любов від тебе не відступить, мій союз миру не похитнеться, - каже Господь, якому тебе жалко. (Іс 54, 10)

Людина не може жити без любові. Людина залишається для себе незрозумілою істотою, її життя є позбавлене сенсу, якщо їй не об’явиться Любов, якщо вона не зустрінеться з Любов’ю, якщо її не доторкнеться і не вчинить її якимось чином своєю, якщо не знайде в ній живої участі. (Йоан Павло ІІ, Redemptor hominis).

Ти грішний і відділений від Бога, тому не знаєш і не розпізнаєш Божої любові. Гріх є в нас. Ми відкинули Бога, по своєму Його здеформували, так що вже навіть важко зрозуміти, ким Він є. Ми повстали проти Бога і не визнаєм Його авторитету в світі. Ми є анархістами, бунтівниками, егоїстами, не здібними до любові, неслухняними Богові і тими, хто втікає від Нього. Страх перед Богом, перед Його засудженням виникає з браку віри в Його пробачення і любов. Ми втратили благодать первісної святості. Ми позбавлені слави Божої, розчаровані самі собою. Багато людей носить в серці смуток і пустку, переживає депресію.

Є в нас також брехня і тому так важко нам визнати правду про наш гріх. Тим часом: "Після глибшого погляду на власну особистість, визнання себе грішником здібним і схильним до скоєння гріха є необхідним принципом повернення до Бога" (Йоан Павло ІІ).

Важко визнати свій гріх. Нам також часто здається, що ми вільні, а так в дійсності ми зневолені своїм егоїзмом, агресію, ненавистю, грошима, владою, яку хочемо мати. Предмети, які ми здобули і які хочемо мати як найбільше, стають для нас божками.

Істинно, істинно кажу вам: Кожен, хто гріх чинить - гріха невольник! (Йо 8, 34)

А той суд такий: світло прийшло у світ, люди ж більше злюбили темряву, ніж світло, - лихі бо були їхні діла. Бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло, тож і не йде до світла, щоб не виявились діла його (Йо 3, 19-20).

У коріння людського гріха лежить брехня як радикальне відкинення правди укритої в слові Отця. Правда укрита в слові Отця є наступна: «Бог любить тебе і хоче твого щастя.

Він є повнотою життя і тільки Він може надати сенс твоєму життю. Тим часом брехня сатани звучить: «Бог тебе не любить. Якщо ти Його відкинеш, ти сам будеш Богом. Ти сам для себе є сенсом життя, сам твори себе. Увіруй в те що ти є Богом, що у тобі велика сила, велика потуга. Будь незалежний, я даю тобі владу, щоб ти творив своє життя.» (Йоан Павло ІІ, Dominum et vivificantem).

Християнство це відносини з Ісусом Христом. Не вистачить бути охрещеним. Цього замало.

Християнство починається від моменту, коли ти особисто зустрічаєш Ісуса і запрошуєш Його до свого життя.

Бути християнином значить прийняти Ісуса Христа, як того, хто є початком і кінцем будь якої дійсності.

Віра полягає на реальній зустрічі конкретної людини з Ісусом. Умовою, яка тут вимагається, є переміна серця. Разом з вірою є навернення, а отже прийняття Ісуса з усією правдою про Нього, про Його навчання. Навернення - це безустанний процес пристосування до вимог Євангелія. Самі з себе не можемо змінитися, але Ісус запевнює нас, що для Бога немає нічого неможливого.

От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо мною (Од 3, 20).

Людина, яка хоче себе зрозуміти до кінця не тільки за якимись одноразовими, частковими, часом поверхневими, а навіть ілюзорними критеріями і мірами своєї власної істоти, мусить зі своїм неспокоєм, невпевненістю, а також слабкістю і грішністю, зі своїм життям і смертю наблизитися до Христа.

Мусить якби увійти у Нього з собою самим, мусить собі присвоїти, асимілювати всю дійсність Втілення і Відкуплення, щоб себе віднайти . (Йоан Павло ІІ, Redemptor hominis).

Людина, яка увірувала в Любов Бога, яка з усією своєю грішністю і малістю відкрилася на Ісуса, визнаючи Його своїм Господом і Спасителем, повинна вчинити наступний крок – увійти до конкретної спільноти, як середовища віри, щоб там зростати в Святому Духові, зростати в новому житті, яке вона отримала від Ісуса.

Перебування у спільноті є наслідком цього першого рішення – відкритися на Господа. Спільнота є місцем служби – тут об’являються харизми, дари Святого Духа, які приймаємо для спільного блага. Тут у спільноті, з’єднані навколо Христа, святкуємо Євхаристію, яка є джерелом і вершиною спільноти, яка найбільше творить спільноту. Тут зустрічаємося на молитві, щоб прославляти Господа і приймати зміцнення в Святому Дусі. Це тут у спільноті ми слухаємо Боже Слово – споживаємо науку Христа, щоб зростати у вірі. Тут досвідчуємо любові, прийняття, дружби, через службу в якій реалізуємо ідеал християнського життя.

Тут розпізнаємо наше покликання і отримуємо міць, щоб іти цією дорогою.

Бо яких він передбачив, тих наперед призначив, щоб були подібні до образу Сина його, щоб він був первородний між багатьма братами (Рим 8, 29).

І він сам настановив одних апостолами, інших - пророками, ще інших - євангелистами і пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла, аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа (Еф 4, 11-13).

Тому, що один хліб, - нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі (1Кор 10, 17).